Не читайте мене

В мені суцільна зона відчуження, палюча пустеля чи радше сірі каміння. На моїх гілках нічого не росте, а весна не приходить. Замість крові по венах тече розпалена лава, і кожна мить вигорає спомином. Навіть не знаю де закінчується відлуння німого крику, і де кінець невловимого помаху крила метелика. Десь поміж відповідями на попередні безглузді питанні я може віднайду спокій.
Ці думки наче радіація розповзаються найпотаємнішими закутками мого власного пекла, чорт забирай.
З світанком не приходить новий день, з світанком минає тільки час, вмирає час. З весною не приходить щастя, вона приносить тільки авітаміноз. І всі ці рядки як гільйотина, вбивають мене щомиті, втрачаю голову.
Епідемія цієї лихоманки не подолана з часів раю, тож і не скінчиться ніколи. Стіни насуваються, це не шизофренія, це безвихідь. Такого гострого і ясного розуму не знала я до нині...